«Війна почалася» — і вибір, що змінив усе
Діакон Сергій Анохін разом із дружиною та шістьма дітьми мав усі можливості виїхати з України. Але залишився. Бо мав ясне розуміння: його місце — тут. Його місія — серед людей, що потребують захисту. Його дружина сказала:
«Все, що буде з тобою — буде зі мною. Ми сім’я. І ми залишимось разом».
Церква почала готуватися ще до початку повномасштабної війни. В підвалі — трохи їжі, місце для 50 осіб. Але вже в перший день прийшло понад сорок. А далі — десятки, сотні. Люди тікали від обстрілів, бачили вікно з тьмяним світлом — і просили впустити. Їм не відмовляли.
167 життів на одному матраці віри
Першого дня в підвалі зібралося близько 50 людей. Уже на третій — їх було понад сто. Зрештою, 167 душ — дорослі, діти, старенькі, вагітна жінка на сьомому місяці. Кожен із них шукав не просто захист — надію.
Місця не вистачало. Люди спали на підлозі, на лавках, на карематах. Поділяли один матрац на двох, а родини — навіть на п’ятьох. У куртках, шапках, під одягом замість ковдри.
Діти гралися між мішками з речами, їли по черзі на лавках. Поряд їхні матері молилися — не про дива, а хоча б про новий день. Цей підвал був і спальнею, і їдальнею, і школою віри. І коли над ними гуркотіли танки — тут, під землею, співали псалми.
Це не грабунок. Це віра
Коли один із магазинів у місті було зруйновано, виникла спокуса: піти й узяти їжу. Адже її критично не вистачало — 167 людей потребували щоденного харчування. Але Сергій і команда твердо сказали:
«Ми не грабіжники. Це не наш шлях. Ми не підемо».
Це рішення здалося дивним навіть серед своїх. Люди обурювалися: «У вас повно голодних дітей!». Але віра — це не тільки молитви. Це принципи, навіть коли голодно.
І ось наступного дня сталося справжнє чудо: приїхав мікроавтобус із харчами — делікатеси, м’ясо, овочі, хліб. Постачання організували українські військові. Бог не просто забезпечив — дав більше, ніж можна було уявити.
Квартира згоріла — а віра вціліла
Під час обстрілів Сергію зателефонував знайомий із сусіднього Ворзеля:
— «Твоя квартира горить…»
— «Це не може бути»
— «Я бачу її просто зараз — вона горить»
Фотографії, відео, попіл — усе підтвердило страшне: сімейне гніздо зникло. Усе — фото з весілля, малюнки дітей, документи, речі — знищено. Біль був жорстокий. Але разом з ним прийшло нове розуміння:
«Господь забрав це, щоб я не прив’язувався. Щоб я був тут — весь. Без спокуси щось рятувати чи повернутись».
Йому залишалося лише плакати. Та в цих сльозах не було поразки — була покора. І довіра.
Коли прийшли росіяни
Одного дня до підвалу спустились російські солдати — озброєні, з гранатами на бронежилетах.
«Будемо стріляти, якщо побачимо чорний одяг!», — кричали.
Діти застигли. Матері молилися без слів. Одна дівчинка прошепотіла мамі:
«Я в рожевому. Мене ж не вб’ють?»
Сергій підійшов, назвався — «Я діакон». Росіяни обшукували кожен кут. Але не знайшли жодної зброї — бо її тут не було. Попри заклики принести хоч щось для захисту, Сергій наполіг: «Це дім молитви. І ми довіримося Богу, не зброї».
Цей момент був пеклом на землі. Але саме тоді в підвалі запанував найбільший спокій. Бо страх — не панував над вірою.
Фартовий і канонада
Один із чоловіків, що жив у підвалі, постійно повторював:
«Я фартовий. Все буде добре. Погнали!»
Він зібрав людей, переконав виїхати. Чотири машини. Поспішна втеча.
Сергій благав не виїжджати: «У мене немає миру в серці. Залишайтесь».
Але його не послухали. Не минуло й хвилини після виїзду — як надворі розгорілася канонада. Кулі, вибухи. Сергій думав — вони загинули.
Через 4 хвилини вони повернулися. Цілі. Неушкоджені. Але налякані. І тоді всі зрозуміли:
Це не фарт. Це Божа охорона. Це молитва, що втримала смерть подалі.
Молитва сильніша за ракети
Під час усієї окупації жодна куля не влучила в будівлю церкви. Жодна. Будинки поруч горіли. Танки проїжджали поряд. Ракета пролетіла просто перед вікнами — на кілька метрів. Але не вдарила.
Це не могло бути випадковістю.
«Це велике приміщення, прямо в центрі міста. Його не могли не бачити. Але Бог охороняв нас. Я точно знаю — хтось за нас молився», — каже Сергій.
Молитва — це не пасивність. Це найпотужніша зброя, яку світ не розуміє. Але небо — чує.
Господь посеред пекла
Коли невіруючі починали вголос читати Біблію, коли атеїсти визнавали: «Після першого вибуху ти вже віриш», — Сергій і його дружина розуміли: Бог діє.
Хтось каже: «А що ви такі радісні? У вас усе горить, навколо смерть!»
Відповідь проста: «Бо я живий. Бо Бог зі мною. І тому я можу служити іншим».
Щоранку Сергій бачив у поглядах одне запитання:
«Ми сьогодні виживемо?»
І знову, й знову відповідав: «Так. Бог сказав — ми виживемо».
І Бог не підвів.
Історія, яка має бути почутою
Церква стала ковчегом. Місцем, де Бог укрив 167 душ від кулі, страху і безвиході. Ця історія — не лише про виживання. Вона про надію, яка перемагає смерть.
«Якби навіть лише одна душа увірувала через це — воно все було недаремно», — каже Сергій.
Сьогодні, коли Україна стоїть в обороні не лише території, а самого сенсу добра — нам потрібна молитва. Сильна, жива, щира. Бо ніяка зброя не сильніша за віру і Божу охорону.
Докладніше дивіться у відео нижче
📌 Поділися цією історією. Надішли тому, хто розчарувався. Хто зневірився. Бо ця історія — не про минуле. Це про наш шанс сьогодні — довіритись Богу і вистояти.
Джерело: ТБН