«Мене звати Тарас. Я хочу розповісти про кілька моментів на фронті, де, як я вірю, проявилась Божа сила і дія молитви. Особливо один з них не дає мені спокою — бо надто точний, щоб бути випадковістю…»
Пекло під Покровським
Це сталося 5 червня 2022 року, під Покровським, південніше Бахмута. Звичайна позиція. Звичайний обстріл. Чергова мінометна атака.
«Ми трохи окопувалися. Пішли 72-міліметрові міни. Одна з них розірвалася на дереві. Нас було троє. Усі легко поранені. Я пригнувся в окопі, почув пекельне свистіння, запах гарі... Але здавалося, що все минуло».
Але далі — почалося щось дивне. Уже на базі Тарас зняв куртку, хотів попрати фліску — і помітив дивні пошкодження. Дірка на флісці. Дірка на бронежилеті. Дірка на футболці. Але на шиї — жодної подряпини.
«Один з уламків пролетів буквально в кількох сантиметрах від шиї. Влучив у край бронеплити, пробив кілька шарів одягу... і зник. Але мене не зачепив. Взагалі. Це виглядало майже неймовірно».
Молитва біля Престолу
І тут — другий, ще дивовижніший епізод. Через кілька днів розмовляв із сестрою, яка тоді була в Італії. Зазвичай не дуже побожна, але саме того дня, каже, «щось потягло в церкву». Вона знайшла православний храм, де служба велася італійською та грецькою — нічого не розуміла, але залишилася.
Після служби підійшла до священика — попросила помолитися за брата. Священик, виявилося, сам з Івано-Франківська, колишній військовий капелан у Нагірному Карабасі, нині служить в Італії. І він зробив те, чого не роблять зазвичай: завів жінку... до самого Престолу. Там вони молилися — гаряче, від серця, як за свого.
«Я її питаю: а коли це було? Вона каже — десь без п’ятнадцяти дванадцята. А я згадав — осколок прилетів без п’ятнадцяти перша. Але ж ми в різних часових поясах! І тоді мене пронизало: це одна й та сама хвилина!»
Співпадіння чи провидіння?
Час молитви — і час порятунку. Одна й та сама хвилина. В Італії — молитва біля престолу. На сході України — уламок мчить в шию, але змінює траєкторію. І залишає по собі лише кілька дірок на одязі.
«Я не можу це пояснити інакше. Я живий, бо за мене молилися. Бо Бог почув. І захистив».
Молитва має силу. Особливо на війні.
Ця історія — не одна така. Але вона нагадує: в темряві окопів, у вибухах мін і серед вогню — Бог залишається з нами. І Його сила проявляється саме там, де найглибша наша слабкість.
Тож не переставаймо молитися. За воїнів. За Україну. За життя. Бо навіть одна молитва може стати бронею. Навіть за тисячі кілометрів.
🔔 Поділися цим свідченням із тими, хто втрачає надію. Нехай ця історія стане для когось знаком: Бог поруч. І Він діє.
Сила молитви реальна. Її можна не лише відчути — іноді навіть побачити. Це не пафос і не поезія. Це — свідчення українського військового на ім’я Тарас, який пройшов гарячі точки війни і переконався: коли за тебе моляться, навіть уламки мін слухаються Бога.
«Мене звати Тарас. Я хочу розповісти про кілька моментів на фронті, де, як я вірю, проявилась Божа сила і дія молитви. Особливо один з них не дає мені спокою — бо надто точний, щоб бути випадковістю…»
Пекло під Покровським
Це сталося 5 червня 2022 року, під Покровським, південніше Бахмута. Звичайна позиція. Звичайний обстріл. Чергова мінометна атака.
«Ми трохи окопувалися. Пішли 72-міліметрові міни. Одна з них розірвалася на дереві. Нас було троє. Усі легко поранені. Я пригнувся в окопі, почув пекельне свистіння, запах гарі... Але здавалося, що все минуло».
Але далі — почалося щось дивне. Уже на базі Тарас зняв куртку, хотів попрати фліску — і помітив дивні пошкодження. Дірка на флісці. Дірка на бронежилеті. Дірка на футболці. Але на шиї — жодної подряпини.
«Один з уламків пролетів буквально в кількох сантиметрах від шиї. Влучив у край бронеплити, пробив кілька шарів одягу... і зник. Але мене не зачепив. Взагалі. Це виглядало майже неймовірно».
Молитва біля Престолу
І тут — другий, ще дивовижніший епізод. Через кілька днів розмовляв із сестрою, яка тоді була в Італії. Зазвичай не дуже побожна, але саме того дня, каже, «щось потягло в церкву». Вона знайшла православний храм, де служба велася італійською та грецькою — нічого не розуміла, але залишилася.
Після служби підійшла до священика — попросила помолитися за брата. Священик, виявилося, сам з Івано-Франківська, колишній військовий капелан у Нагірному Карабасі, нині служить в Італії. І він зробив те, чого не роблять зазвичай: завів жінку... до самого Престолу. Там вони молилися — гаряче, від серця, як за свого.
«Я її питаю: а коли це було? Вона каже — десь без п’ятнадцяти дванадцята. А я згадав — осколок прилетів без п’ятнадцяти перша. Але ж ми в різних часових поясах! І тоді мене пронизало: це одна й та сама хвилина!»
Співпадіння чи провидіння?
Час молитви — і час порятунку. Одна й та сама хвилина. В Італії — молитва біля престолу. На сході України — уламок мчить в шию, але змінює траєкторію. І залишає по собі лише кілька дірок на одязі.
«Я не можу це пояснити інакше. Я живий, бо за мене молилися. Бо Бог почув. І захистив».
Молитва має силу. Особливо на війні.
Ця історія — не одна така. Але вона нагадує: в темряві окопів, у вибухах мін і серед вогню — Бог залишається з нами. І Його сила проявляється саме там, де найглибша наша слабкість.
Тож не переставаймо молитися. За воїнів. За Україну. За життя. Бо навіть одна молитва може стати бронею. Навіть за тисячі кілометрів.
🔔 Поділися цим свідченням із тими, хто втрачає надію. Нехай ця історія стане для когось знаком: Бог поруч. І Він діє.